четверг, 10 сентября 2015 г.

Сповідь першокурсника. Частина перша. ОТБ.

       Будівля Держпрому врізалась у свідомість своїми чіткими лініями, додаючи контрасту.  Нагадуючи якийсь модерний палац, він висився над нашими головами, конструктивно і  скептично дивлячись  зверху телевізійними вишками. 
       Оточуючі мене люди всі як один зацікавлено поглядали навколо, в   очікуванні нових вражень. Давайте!  Здивуйте нас, закохайте нас, причастіть нас новим Богом!
Простір різко звузився  до старенького хола і ми майже безболісно, невраховуючи штовханини біля дверей, опинилися в середині.
      Декілька хвилин, які я мала до того як СГ-15 зліпиться в одну зацікавлену купу, я роздивлялась навколо. Було дуже харківським, неокласичним, старомодним, самовпевненим, відчувалась відсутність фінансування.
      Біля роялю, схованого від поглядів під стареньким чохлом, стояв наш сьогоднішній гід.  Він називав себе «динозавром ОТБ»   і споглядав нашу зацікавлену масу легким і трохи втомленим поглядом.
     Він витримав невеличку паузу, дозволяючи нам сконцентруватись на його  огрядній постаті.  Потім по-діловому швидко почав розповідати історію місця де ми знаходилися.
Величезний історичний зліпок відчувався у цьому приміщені обліпленому  чорно-білими фотокартками.  Навколо тулилися  старенькі лампові телевізори типу «Берізки»,  раритетні скрипучі друкувальні машинки, моделі перших камер.
      Зважаючи на брак часу, нас повели в невідомість вузеньким коридорчиком.  Ефір мав починатися  за пів години.
      В невеликій залі, в яку ми потрапили, було одразу декілька знімальних площадок.  Поки «динозавр»  розповідав нам про побудову кадру, і вказував на різні типи софітів і камер, деякі в захоплені опустилися на червоні студійні диванчики.
Об’єктиви загадково поблискували в напівтемряві, додаючи атмосферності.
-          А ось там, зверху, спить режисер!- задоволено проказав «динозавр» показуючи рукою вгору.      

Там в скляній ніші метушилися тіні і нечітко лунали репліки. Велика позначка вгорі повідомляла – «мікрофон вимкнено».
-          Кожна камера передає зображення на окремий монітор – продовжував чоловік, час від часу помахуючи доволі великими руками в сторону тих чи інших приладів.
Від іншої техніки  особливо відрізнялась  велика камера-суфлер, чорний силует якої, здавався чимось живим. 
Час від часу, цю зосереджену атмосферу перебивали стишені коментарі одногрупників в голосі яких  читалась неабияка зацікавленість.
     Звісно в жіночому колі не обійшлося без селфі. На фоні камер, столику, стільців, стін, динозавру, хлопців з групи, унікальної тутешньої підлоги.

      Наш час було вичерпано. Скоро мав починатися ефір.  Світло майже миттєво погасло, занурюючи  нас в дивну атмосферу. Тільки невеликий студійний подіум залишився світитись в  прохолодній темряві.  Через декілька хвилин коридорчик знову виплюнув нас в старенький хол.
      Наш гід продовжував екскурсію, і образи створювані його словами забігали з величезною швидкістю перед очима.  Столяров, Фатеєва, Чайкіна…Ми переходили  від фотографії до фотографії, вдивляючись в блискучі очі творців. 
Ми зупинились  перед великим і старомодним монтажним столом. Це творіння 92-ого року гід назвав доволі сучасним і почав розповідати про особливості монтажу.
      За нашими спинами поцокувала друкувальна машинка – одногрупник не втримався від спокуси, та це розмірене поцокування тільки додавало антуражу.        



Анна Дадика, студентка 1 курсу







  

  

Комментариев нет:

Отправить комментарий