Будівля
Держпрому врізалась у свідомість своїми чіткими лініями, додаючи
контрасту. Нагадуючи якийсь модерний
палац, він висився над нашими головами, конструктивно і скептично дивлячись зверху телевізійними вишками.
Оточуючі
мене люди всі як один зацікавлено поглядали навколо, в очікуванні нових вражень. Давайте! Здивуйте нас, закохайте нас, причастіть нас
новим Богом!
Простір різко звузився
до старенького хола і ми майже безболісно, невраховуючи штовханини біля
дверей, опинилися в середині.
Декілька
хвилин, які я мала до того як СГ-15 зліпиться в одну зацікавлену купу, я
роздивлялась навколо. Було дуже харківським, неокласичним, старомодним,
самовпевненим, відчувалась відсутність фінансування.
Біля роялю,
схованого від поглядів під стареньким чохлом, стояв наш сьогоднішній гід. Він називав себе «динозавром ОТБ» і
споглядав нашу зацікавлену масу легким і трохи втомленим поглядом.
Він витримав
невеличку паузу, дозволяючи нам сконцентруватись на його огрядній постаті. Потім по-діловому швидко почав розповідати
історію місця де ми знаходилися.
Величезний історичний зліпок відчувався у цьому приміщені
обліпленому чорно-білими
фотокартками. Навколо тулилися старенькі лампові телевізори типу
«Берізки», раритетні скрипучі
друкувальні машинки, моделі перших камер.
Зважаючи на
брак часу, нас повели в невідомість вузеньким коридорчиком. Ефір мав починатися за пів години.
В невеликій
залі, в яку ми потрапили, було одразу декілька знімальних площадок. Поки «динозавр» розповідав нам про побудову кадру, і вказував
на різні типи софітів і камер, деякі в захоплені опустилися на червоні студійні
диванчики.
Об’єктиви загадково поблискували в напівтемряві, додаючи
атмосферності.
-
А ось там, зверху, спить режисер!-
задоволено проказав «динозавр» показуючи рукою вгору.
Там в скляній ніші метушилися тіні і нечітко лунали
репліки. Велика позначка вгорі повідомляла – «мікрофон вимкнено».
-
Кожна камера передає зображення на
окремий монітор – продовжував чоловік, час від часу помахуючи доволі великими руками
в сторону тих чи інших приладів.
Від іншої техніки
особливо відрізнялась велика
камера-суфлер, чорний силует якої, здавався чимось живим.
Час від часу, цю зосереджену атмосферу перебивали стишені
коментарі одногрупників в голосі яких читалась
неабияка зацікавленість.
Звісно в
жіночому колі не обійшлося без селфі. На фоні камер, столику, стільців, стін,
динозавру, хлопців з групи, унікальної тутешньої підлоги.
Наш час було
вичерпано. Скоро мав починатися ефір.
Світло майже миттєво погасло, занурюючи
нас в дивну атмосферу. Тільки невеликий студійний подіум залишився
світитись в прохолодній темряві. Через декілька хвилин коридорчик знову
виплюнув нас в старенький хол.
Наш гід
продовжував екскурсію, і образи створювані його словами забігали з величезною
швидкістю перед очима. Столяров,
Фатеєва, Чайкіна…Ми переходили від
фотографії до фотографії, вдивляючись в блискучі очі творців.
Ми зупинились
перед великим і старомодним монтажним столом. Це творіння 92-ого року
гід назвав доволі сучасним і почав розповідати про особливості монтажу.
За нашими
спинами поцокувала друкувальна машинка – одногрупник не втримався від спокуси,
та це розмірене поцокування тільки додавало антуражу.
Анна Дадика, студентка 1 курсу
